«Не з нашими руками то робить!». Лінь і хамство - національна риса українців

Ми часто думаємо про себе занадто добре: «українці дуже працьовиті!», «українці – гостинні!» і ще чимало кліше, які характеризують нас як най-най-най співочішу, миролюбивішу і т.п націю в світі. Але про наші національні риси аж кричать наші занедбані, облуплені і засмічені міста, завалені пластиком та різною арматурою села, зруйновані та загиджені історичні та архітектурні пам`ятки.

Працювала з любов’ю Антоніна Малєй

Наприкінці 90-х приятелю мого батька потрібні були двері на дачу. Почали шукати майстра по знайомим, знайшли одного з-під Броварів. Часи були не прості і гроші заробити було доволі складно, тож дядько радо погодився, заявивши що має станок і працювати буде вдома. Йому привезли хороше дерево, дали задаток, домовились про строки. Був кінець весни.

Пройшов місяць – від майстра ні слуху, ні духу. На телефонний дзвінок відповідав, що вже ось-ось, майже все готово. Пройшов ще місяць, майстер запевняє, що майже готово, тільки ось дещо поправити треба. Прийшла мокра осінь і роздратований замовник вирішив розставити крапки над «і». Приїхав – дерево лежить у дворі вже почорніле від дощів і рясно вкрите курячим послідом. Самі курки сидять тут же. Замовник так розгубився від побаченого, що навіть матюки забув, а майстер вийшов з хати, почухав потилицю, та й каже винувато: «Ет, не з нашими руками то робить!» Ця фраза тепер у нас крилата.

В мого батька бізнес. Для замовників з Європи він знаходить виконавців в Україні, які виготовляють певні металеві форми. І що ви думаєте, оті «нещасні» робітники з заводу ладні працювати за гроші? Дзуськи! По всій країні, у Київській, Львівській, Донецькій, Одеській чи Запорізькій областях все робиться через одне місце. І то майже з примусу, треба приїжджати чи не кожен день і контролювати процес.

Інакше навіть гачки для вішалок зіпсують, тому кожен раз перед відправкою товару за кордон вся наша сім`я сідала на балконі, діставала гачки з численних коробок і обробляла. Треба було відполірувати гачок наждачним папером та додірявити спеціальним свердлом отвір, який зробили на заводі як попало. Але ж європейці за халтуру платити не стануть, тож приходилось допрацьовувати.

А що на заводах робиться в свята! Там чутно як муха пролетіть, бо нікого нема, робота вмирає і про те, щоб в квітні чи травні зробити якесь замовлення можна забути.

Бо це ж спочатку до Великодня готуються, потім бухають, потім відходять, тут - «гробки», а далі ж «дєнь побєди»! А там недогледіли, бо п’яні були, двері не позамикали, так інструменти хтось вкрав, то про яку ж роботу можна говорити?
Те ж саме відбувається з грудня по кінець січня. Не можна робити замовлення і в серпні – бо плюнуть на всі домовленості та гроші і поїдуть по селам картоплю копати.

Замовникам з Норвегії чи Бельгії таку систему важко зрозуміти, тому багато контрактів накривається самі розумієте чим. А працьовиті українці від керівників до виконавців плачуть, як їм погано жити

Єсть всьо, шо на вітрінє!

Магазини, великі та маленькі, старорежимні гастрономи та супермаркети – це просто заповідники «працьовитих» людей. Тут за прилавками і в проходах никає маса персоналу та консультантів.

Варто запитати їх де знайти дріжджі - оцет чи цукрову пудру вам махнуть рукою і скажуть: «Он в тому відділі шукайте». І подякуйте, якщо в потрібний відділ пошлють.
А якщо трапиться диво і консультант піде шукати вам товар, точно буде розгублено тинятись рядами і тупо витрачати ваш час, поки ви не подякуєте і не запевните, що знайдете самі.

У мене з вітчизняними продавцями весь час не складаються стосунки. Заходжу в маленький магазинчик зранку купити ряжанку. На дверях висить табличка «Відчинено» (це важливо!). Пам`ятаю, що наші продавці не звикли вітатись (а коли я привіталась в пункті обміну валют, то мою купюру довго і підозріло просвічували).
Все ж таки вітаюсь і у відповідь отримую зневажливий погляд і крижане мовчання. Тітонька в рожевому светрі протирає від пилу банки з консервацією. Прошу дати ряжанку. У відповідь – тиша. Мене ігнорують, пані продовжує терти банки.

Повторюю прохання, думаю може глухувата. Нічого не відбувається і я запитую: «Ви взагалі працюєте?» Тут продавець повертається до мене з вже почервонілим від люті обличчям і кричить: «Ви што, нє відітє што я занята? Далбіт і далбіт!». Я вийшла з магазину, ряжанку звичайно не купила.

Мене дивує навіть не те, що продавців не хвилює, куплять в них продукцію чи ні. Дивує те, що вони ладні зробити так, аби клієнти до них не приходили взагалі!
Так на книжковому ринку Петрівка в кінці головного ряду є відділ з дитячими товарами.

Шукаю подарунок для племінника, підхожу – продавщиця говорить «за жизнь» з подругою, «обсуждають» переваги коханця якоїсь "Свєткі". Я намагаюсь вловити паузу. щоб задати питання, від морозу вже аж тріщить шкіра, зрештою вичавлюю з себе: «Вибачте, скажіть будь ласка, у вас є кубики з літерами?», продавщиця гнівно мені каже: «Нєт, ну кто вас васпітивал? Што за прівичка влєзать в розговор, ви відітє што я разговарюю? Нєма у мєня кубікав!»

Взагалі «працьовитим» продавцям з якихось причин лінь іти на контакт з клієнтом і допомагати йому у виборі продукції. Хоча часто вони самі не знають асортименту і на запит з легкістю кажуть, що товару нема. Так простіше, ніж оце шукати, рухатись. І дуже дратуються, коли клієнт сам знаходить на полиці те, що шукав. Велика таємниця для мене нащо продавці перешкоджають пошукам: «Нє іщітє, такова товара нєт нігдє». І яке ж ваше здивування, коли в сусідньому магазині ви не просто знаходите товар, а ще й в асортименті!

Ну і мабуть кожен покупець раз на день змушений стикатись з подібною ситуацією:

- Скажіть будь ласка, у вас є пісочне печиво?

- Єсть всьо, шо на вітрінє, - голос продавця звучить чомусь ображено.

- Але я погано бачу, у вас все таки є печиво?

- Нєт, нєту! – на цей раз голос розлючений. Чому продавцю так важко сказати є в неї потрібний товар чи ні – загадка.

На Хрещатику на розкладці розглядаю рукавички, симпатичні чорні з червоним беру до рук, як тут же продавець реагує: «Дєвушка, ви сначала купіть, а потом трогайтє!»

Хоча буває і інший рівень продавців, це коли вони питають: «Што вам падсказать?» В цьому випадку часто мається на увазі: що ви тут маячите, купіть вже та відвалюйте». Зазвичай на цьому питанні допомога закінчується, бо замість потрібного товару вам починають парити щось зовсім протилежне, або просто втрачають до вас цікавість.

А вчора через «працьовитість» продавців я не купила льон на скатертину. Зайшла в магазин «Тканини» біля площі Перемоги. Три жінки за прилавком переривають свою бесіду і починають буравити мене поглядом.

Атмосфера така напружена, що я не можу зосередитись на тканині і відчуваю їхні недобрі погляди. Тиша дзвенить. Хіба я можу щось купити в магазині, де клієнт – небажаний гість? Звичайно я швидко звідти тікаю.

Але в сусідньому магазині з фурнітурою витрачаю 75 грн на стрічки та ґудзики. І навіть не тому, що мені потрібно було саме стільки тих стрічок, просто дуже приємно купувати у людини, якій приємно мені продавати, яка до мене звертається з посмішкою.

А на базарі я завжди купую молоко та сир у одної жінки. Так, вона чиста, акуратна і привітна. Але в неї є секрет. Ця жінка успішна завдяки одному нестандартному кроку – вона поставила перед пляшками фотографію своєї корови Зорькі - красивої, здорової та вгодованої тварини. Трохи ініціативи і всі кризи тітку обходять боком.

Ми такі бідні, що й малинки купить ні за що!

Моя мама 30 років пропрацювала в школі. У неї в класах часто вчились діти з дуже бідних сімей – батьки скаржились, що не мають і двох гривень, щоб здати на молоко чи на екскурсію, а дітям нема за що і малинки купити.

Але коли влітку шукали людей, які б за пристойні гроші пофарбували клас (інструменти та фарби тільки чекали), то не зголосився жоден з цих бідних і нещасних!

Схожа ситуація була років 10 тому, коли моя мама була в.о. директора. Якраз, коли двірник захворів, потрібно було позрізати верхівки кущів (інакше школу могли оштрафувати на три директорських оклади). В класі, який вела мама, серед батьків були дебелі чоловіки, що жалілись на відсутність роботи. Мама радо запропонувала їм за 100 грн підрізати кущі (на той час це були пристойні гроші, половина місячної зарплати в.о. директора). Знову ж таки заробити гроші бажаючих не знайшлось. Мама за допомогою старшокласників стригла кущі сама.

А чого варті сантехніки з ЖЕКу, які відправившись в магазин за деталями до унітазного бачка, зникають і дзвонять за тиждень з поясненням: ну запили. ну з ким не буває! Це я тепер вже навчена, що сантехнікам наперед давати грошей не можна і в магазині хай купують за свої, а то підуть в запой.

А двірники, які отримують 2500 грн на місяць і не хочуть навіть пальцем поворушити, так що, коли в будинку з’являються пацюки, чистити забитий смітник приїжджає спеціальна бригада! Зате коли ми посадили квіти і дерева під вікном двірничка влаштувала нам грандіозний скандал: «Листя буде падати на дорогу, а мені оце прибирать? Повикорчовую до біса!».

Інколи я згадую сусідку - бабу Лєну з села Вороньки, куди я їздила в дитинстві. Виходячи на город бабця завжди казала: «Я так люблю цю роботу, що наробитись не можу! Коли вечоріє, мені так жалько, що стає темно і я більше робити не можу!»

Вона вмерла старенькою на межі із сапкою – сіла і більше не встала. Та навіть у селах таких мало було. Я сама народилась у невеличкому містечку Чернігівської області, де сусіди тримали худобу та працювали на городі. Вже там я помітила, що люди часто ненавидять свою роботу. Ви знаєте, як вітаються господарі зранку із худобою, яку йдуть годувати (яка власне годує їх)? Швидше за все це буде: «А шоб ви повиздихали!» - сотні разів чула!

До нас іноді приходили сусіди й просили, аби мама посадила їм яблуню, бо в неї «гарна рука». Секрет «руки» простий – мама любить землю і свою роботу. Останні наукові дослідження підтверджують – результат роботи залежить від того, з яким настроєм до неї підходити.

Я не можу зрозуміти, звідки ж у людей ставлення до роботи, як до прикрої даності, до чогось поганого, але необхідного? Не любиш роботу – міняй професію, зрозумій, що тобі до душі і оволодій новими навичками.

Мало платять? Не мстись клієнтам, зміни місце роботи, або доведи що ти вартий більшого! А поки ви зараз це читаєте, десь за рогом у дворі магазина працьовитий грузчик Вася чи працьовита продавщиця Маня кине на запльовану і засмічену землю недопалок, зітхне: «Давєлі страну!» і повернеться до роботи, боротись з тими клятими покупцями-хай-би-їх-чорти-позабирали!

Теги  суспільство, економіка