Криза індустріальної людини. (репортаж із Дніпродзержинська)

"Як вийдеш з під’їзду, не йди в арку праворуч, а перетни двір та повертай вліво, там буде траса, - пояснює Людмила. - Трохи довше йти, зате безпечніше, бо у нас багато молоді п’є, можуть пограбувати або просто побити". За спогадами і розповідями про сьогоднення ми й не помітили, що годинник уже показує північ - і господарці, давній знайомій ще з шкільних років, треба відпочивати після денної зміни на коксохімічному заводі.

Автор: Микола КPOC

На дворі темрява, на лавці біля під’їзду п’є пиво компанія молодиків, як казали раніше – «працездатного віку». Далі по дорозі ще одна, більш галаслива. На дитячому майданчику теж сидять хлопці та дівчата, тримають у руках якісь напої. Важко повірити, що усім цим людям завтра не треба йти на роботу.

Отак, блукаючи серед цих компаній, таки проходжу через арку і опиняюсь на абсолютно темному пустирі, серед якого лише вгадуються контури типової будівлі радянської школи. Не світиться жодна лампочка. Та краще йти через школу, ніж блукати по мікрорайону.

З цими думками нарешті видираюсь на проспект, що тягнеться вздовж кількох мікрорайонів. І так само тягнуться одне за одним кав’ярні та кіоски з алкоголем.

Скрізь є відвідувачі: сп’янілі, галасливі та вже заведені дати комусь у пику. Одинак о цій годині – найкраща мішень для такої юрби. Проте ніде не видно міліції. Та що міліція, зовсім відсутнє освітлення.

І вже не звертаєш уваги на цих п’яниць, а намагаєшся розгледіти під ногами ще більш густу темряву, яка вірогідно значитиме відкритий каналізаційний люк.

Вигляд з вікна пересічної дніпродзержинської багатоповерхівки - металургійний комбінат імені Дзержинського (власник - Індустріальний союз Донбасу) і в кризу працює. Для одних дим "Дзержинки" - забруднення довкілля, а для інших ознака того, що комбинат ще "дихає", а отже, є й робота

Годі строїти з себе тверезника, проте таке масове пияцтво наводить на певні роздуми. От узяти Київ, де теж люблять і пиво, і горілочку (якщо судити за обсягами продажу цих товарів), проте п’яниць на вулицях менше, ніж у провінції. Можливо тому, що у столиці ще є міліція, а можливо через те, що роботи у Києві більше, навіть у часи кризи. І за цю роботу тримаються, вона дає можливість пристойно жити.

Згадана на початку Людмила більше 15 років працює на одному з двох місцевих коксохімічних заводів. Після школи навчалась на повара-кулінара, але стала машиністом електровозу.

Уявіть собі притулені одна до одної величезні печі (коксову батарею), у які завалюють вугілля, воно там розжарюється, як у вулкані (коксується) - а потім його завантажують з печі у спеціальні вагони і везуть гасити. Ось ці вагони, повні пилюки та розпеченого коксу, вона тягає усі ці роки. Від такої роботи колись тендітна дівчина втратила красу та здоров’я, зате мова Людмили збагатилась міцними чоловічими виразами.

Навряд чи хтось з дівчат мріє про таке майбутнє, та вибору немає. Цього року у Дніпродзержинську на одне вакантне місце аж 17 претендентів.

Як розповідають фахівці місцевого центру зайнятості, люди, стомлені пошуком роботи, навіть двірником погоджуються працювати.

Окрім зовсім некваліфікованих професій, місцева біржа праці може запропонувати посади пожежника, міліціонера або вчителя. Це найбільш запитані професії.

Проте, як зауважують самі кандидати, роботодавці в умовах кризи надають перевагу чоловікам, а от слабкій статі знайти роботу дуже важко.

Це не алкоголіки - просто безробітним людям нічим більше зайнятися, ось вони й соціалізуються таким чином. Один із них чекає активізації виборчого процесу, оскільки сподівається підробити у штабі одного з кандидатів у президенти

Загалом статистика невтішна: за рік кількість безробітних зросла у 2,5 рази, а от кількість вакансій скоротилась у 5 разів.

Кого не зустрінеш, відразу лунають стандартні питання: «Як справи? Чим займаєшся?» І якщо починаєш розповідати про гарну рибалку, чи захоплення поштовими марками, то відразу поправляють: «Так, а де працюєш?»

Є робота, платять гроші вчасно, та ще й не скоротили зарплату – то ти вже щаслива людина!

Збереглась стара книжечка - «Дніпродзержинськ індустріальний». Зараз би її назвали радянським агітпропом. Проте з цієї книжечки можна дізнатись, що колись у місті було більше 50 промислових підприємств, деякі з них мали союзне значення, чим тоді страшенно пишалися.

Сьогодні ж на цих підприємствах людей виводять на зміну тільки тоді, коли є замовлення, а так сидять у відпустках за власний рахунок, або ж працюють тільки чергові зміни, щоб підтримувати у належному стані обладнання.

Скорочення на заводах вже досягають межі техногенної безпеки. Наприклад, у бригаді Людмили замість п’ятьох людей працює тільки двоє: машиніст електровозу і люковий. Якщо з останнім щось трапиться під час розвантаження коксу, то машиніст цього може й не помітити відразу.

Ще один індикатор місцевої економіки – базар. Як тільки на промислових підприємствах дають зарплату – відразу пожвавлюється торгівля, а якщо зарплати ростуть – покращується й асортимент товарів.

Проте сьогодні реалізатори скаржаться на те, що заводи затримують своїм працівникам платню, тому торгівля завмерла.

Закинутий дитячий садочок (один із багатьох у Дніпродзержинську) - будівля
приватизована новими власниками, але її не використовують і не
реставрують. Тепер тут вдень грають "у войнуху" пацани з сусідніх дворів,
вечорами тусуються підлітки, а вночі - бомжі

Майже скрізь продавці змінили фірмові товари на дешеві китайські підробки, але й це не допомагає.

Лише біля базарних генделиків можна побачити скупчення народу.

За тиждень після зустрічі зателефонувала Людмила і з шоком повідомила, що її скорочують.

На її утриманні знаходиться дочка і кількамісячна онучка. Знімали за 800 грн. на місяць скромно мебльовану двокімнатну квартиру.

Ще стільки ж залишалось на харчування, догляд за малечею, одяг та інші витрати.

Ледь-ледь зводили кінці з кінцями, та й то завдяки допомозі її батьків, що живуть у селі, поряд з містом.

Знайти нову роботу вельми непросто.

Місцевий центр зайнятості похмурий не тільки з зовнішнього вигляду, але й зі свого змісту.

На першому поверсі відвідувачів зустрічає диспетчер. На запитання щодо гарно оплачуваної роботи для кваліфікованого фахівця з вищою освітою та досвідом роботи – тільки знизала плечима. Такі вакансії відсутні.

Поряд на стендах пропонують роботу з платнею 800-1400 грн на місяць. Не вдасться і перекваліфікуватись, бо на курси зі здобуття нової професії бажаючих записують, але навчання відсутнє. Немає фінансування.

Загалом не зрозуміло, навіщо висококваліфіковані працівники платять внески до фонду з безробіття. Фактично центри зайнятості перетворились на притулки для невдах, які не можуть самостійно знайти жодної роботи.

Кілька років тому було зовсім інше життя. Навіть зарплати машиніста електровозу вистачало на оплату кредиту за квартиру. Та через кризу платня впала, квартиру довелось продати, щоб розрахуватись з банком. «Куди ж я тепер піду працювати?» - з сумом запитала Людмила, яка вже і не уявляє, що може займатись чимось іншим, ніж водити короткими заводськими коліями просмалені електровози.

Важко було її чимось втішити, коли знаєш, що шансів знайти нову роботу у неї небагато.

Та більше всього вразила схема звільнення. Виявляється, роботодавці пропонують працівникові чотири оклади, якщо він піде за згодою сторін. Але перед цим має написати заяву про переведення на іншу роботу - як правило, з меншою платнею.

Навіть на тих, кого викидають на вулицю, теж намагаються економити.

Теги  криза, промисловість, економіка, дніпродзержинськ, дніпропетровщина