Бельгійська двомовність: виникла з сепаратизму, завершується розколом

Проросійські політики в Україні частенько наводять приклад країн, де існує декілька державних мов: мовляв, треба й нам йти таким самим, цивілізованим і культурним шляхом. Наприклад, як у Бельгії, де статус державної мають французька та фламандська мови. Насправді ж двомовність - це не перевага, а смертельно небезпечна хвороба Бельгії як держави. В цьому автор переконався на власному досвіді, їдучи з таксистом-фламандцем із Брюсселя до Іпру.

АВТОР: Іван Мельник

Справжній європейський націоналізм

- Матимеш час, обов’язково відвідай Брюж, - порадив водій, почувши, що я вперше приїхав до Бельгії. – Брюж – це чудова архітектура, дуже гарні будинки, а в Іпрі майже вся старовина відбудована після Першої світової.

Брюж? Хоч я у Фландрії не був, але одна з улюблених книг дитинства – роман Шарля де Костера про Уленшпігеля. Але ні там, ні деінде згадки про якийсь Брюж мені не траплялися.

- А що це за Брюж такий», - питаю у таксиста. – Гент я знаю, Антверпен, Іпр, Брюгге...

- БРЮГГЕ! Так, Брюгге! Це наша фламандська назва, а ці французи та європейці кажуть на наш борщ "пєєєрває" називають наше місто «Брюж».

З цієї миті і надалі - по дорозі до Іпру і назад – про архітектуру водій мені більше не згадував. Він говорив про інше – про те, як фламандці у Фландрії почуваються людьми другого сорту - хоча вони складають більшість населення. Про те, які козли живуть у двомовному Брюсселі і у франкомовній Валлонії. «Вважають нас селюками, провінцією, не хочуть і знати фламандську мову, а ми їх годуємо».

Справжній вигляд бельгійської двомовності: у Валлонії місцеві жителі замазують назви міст фламандською на двомовних щитах

Скажу чесно, що від найзапеклішого західняка-націоналіста на адресу російськомовного Сходу (або навпаки) мені не доводилося чути таких радикальних висловів, як від цього громадянина демократичної Бельгії. Ще можна було б зрозуміти, якби все відбувалося в Косово чи Країні басків, але це ж держава, в якій знаходяться штаб-квартири Євросоюзу та НАТО!

Лише потім я зрозумів, чому цей фламандець був настільки відвертим і чому говорив такі неполіткоректні речі на тему мовно-національних стосунків. Випадковість, через яку я знав фламандську назву «Брюгге», але не знав більш вживану і знайому в Європі назву «Брюж» для нього була однозначним свідченням того, що я є симпатиком фламандської сторони у давній і тривалій боротьбі проти французького мовного засилля у Бельгії.

І в такий спосіб з-за фасаду бельгійської двомовності раптом визирнув такий самий конфлікт, як між англомовною та франкомовною спільнотами Канади. І чи не гостріший, ніж між прихильниками української та російської мови в нашій країні.

Фландрія – не Україна. Але схожа

Не беруся говорити, що це істина в останній інстанції, але мені здається, що національні риси фламандців багато в чому подібні до українських: від сільського культурного бекграунду до життєлюбства й любові гарно попоїсти й хильнути. Однак в історичному сенсі фламандцям не щастило навіть більше, ніж нам.

І не лише через географічне розташування між романською та германською частинами Європи, внаслідок якого по фламандських землях тисячоліттями топталися завойовники й відбувалися епохальні військові події – від походів Цезаря до битви під Ватерлоо та кривавої м’ясорубки на Іпрському виступі в Першій світовій.

Наприкінці 16 століття мешканці «Нижніх Земель», або Нідерландів, південною частиною яких була Фландрія, піднялися на боротьбу за незалежність від іспанського володарювання. Сім із сімнадцяти провінцій змогли відвоювати державну самостійність – цю країну ми знаємо під назвою «Голландія».

Мовно-адміністративний поділ Бельгії. Оранжевий колір позначає фламандські округи, малиновий - валлонські франкомовні, штриховка - двомовний Брюссельский регіон, зелений - округи, де офіційний статус має німецька мова

Натомість Фландрії не пощастило: вона залишилася під чужоземним протекторатом – іспанським, австрійським, французьким. І якщо в Голандії нідерландська мова вільно розвивалася на державному рівні, то у Фландрії фламандська, яка від нідерландської (чи голандської) відрізняється менше, ніж південно-східний діалект української від північного, залишалася мовою вторинною і сільською.

Другий шанс у фламандців з’явився у 1814 році: після поразки Наполеона держави-переможці перекроїли карту Європи на Віденському конгресі, внаслідок чого Фландрію було приєднано до Голандії. Цілком зрозуміло, що фламандська мова отримала такий же статус, який мала голандська в Нідерландах. І тут на території нинішньої Бельгії почалися процеси, при розгляді яких яких постійно виникають паралелі з сучасною українською дійсністю. А саме – різноманітними сепаратистькими рухами в захист «рускава язика», сіверськодонецьками, рускімі блоками тощо.

«Незалежність» під проводом французьких штиків

Ні, король Вільгельм I, правитель об'єднаних "Нижніх земель", аж ніяк не може вважатися фанатичним «нідерландизатором» Фландрії. Він переслідував цілком раціональну мету – піднести економічний та політичний стан південних провінцій до рівня більш розвиненої півночі. І так само, як і будь-який розважливий політик на його місці, він розумів, що без підтримки у Фландрії фламандської мови це зробити неможливо.

Фламандська мова стала єдиною офіційною мовою для Фландрії, в тому числі й двомовних Брюсселя та Брабанта (франкомовна Валлонія такою і залишилася). Почала створюватися мережа шкіл, в яких викладання велося народною фламандською мовою. Був взятий курс на те, щоб голландська, вона ж фламандська мова стала єдиною мовою країни.

З таким розвитком подій аж ніяк не хотіли змиритися проросійські та російськомовні представники влади та церковники, підпорядковані Московському патріархату переважно франкомовні еліти та католицька церква, яка побачила в цьому загрозу зі сторони протестантизму.

Король Вільгельм I не хотів воювати зі своїм народом і покладався на авторитет
інших країн. Даремно...

25 серпня 1830 року в брюсельській Опері відбулася вистава про повстання неаполітанців проти володарювання Франції. Публіка побачила в ній прямий заклик до повалення влади Голландії – і діяла відповідно (підказка для СБУ: є сенс уважно стежити за мистецькими акціями російсько-патріотичного спрямування, є історичні прецеденти, чим це може закінчитися). У країні вибухнули повстання, учасники яких вимагали незалежності від Голландії.

Цікаво, що на боці профранцузьких сил виступили й... представники фламандської ліберальної буржуазії та влади. Вони звикли до існуючого статус кво, і їм зовсім не хотілося переходити на фламандську в офіційних справах. Навіщо – адже французька значно розвиненіша і благородніша!

Король Вільгельм, замість того, щоб активно придушити сепаратистів, натомість утримався від військових дій і звернувся до НАТО, США та Євросоюзу провідних європейських країн того часу, щоб ті вгамували заворушення. І отримав прямо протилежний результат – Лондонський конгрес визнав незалежність Бельгії від Нідерландів.

Запізніла – аж через рік після революції – спроба Вільгельма взяти новоутворену Бельгію під контроль, попри все, розвивалася успішно. Голландські війська в ході т.зв. «Десятиденної кампанії» провели вдалий наступ і зайняли Антверпен. І, швидше за все, на цьому історія незалежної Бельгії й закінчилася б, якби не інтервенція французів. Попри те, що прохання бельгійців про «захист» не було формально схвалене урядом, французькі армії перейшли кордон. Голландія опинилася на порозі війни із Францією, що означало для неї програш, і змушена була відвести війська.

Ще один показовий момент: дуже багато бельгійських революційних частин, які нібито боролися за «незалежність від Голландії», насправді складалися з французьких добровольців чи просто найманців, на чолі яких стояли французькі ж військові командири.

Фламандці як другий сорт

Франкомовний уряд «вільної Бельгії» віддячив фламандцям за офіційний статус їхньої мови повною мірою.

В 1832 року один із «батьків» Бельгії Шарль Ружьє, писав до свого міністра юстиції: «Найперші принципи гарного урядування полягають у виключному використанні однієї мови, і очевидно, що єдиною мовою бельгійців має бути французька. Щоб досягнути цього результату, необхідно, щоб всі цивільні та військові функції були довірені валлонцям чи люксембуржцям, в такий спосіб фламандці, тимчасово позбавлені переваг урядування, будуть змушені вчити французьку, і ми в такий спосіб потроху зруйнуємо германістичний елемент у Бельгії».

Якщо в цій фразі замінити валлонців та французів росіянами, а фламандців українцями, то під нею охоче підписалися б усі русифікатори України, від Валуєва до Суслова.

Єдиною офіційною мовою Бельгії стала французька мова. Те ж стосувалося мови навчання – до 1883 року в країні не було середніх шкіл, де викладали б фламандською, не кажучи вже про університети.

Доходило до трагедій: в 1860 році двоє фламандських робітників були звинувачені у вбивстві вдови, засуджені і страчені. Після страти виявилося, що вони були невинуваті. Але не могли сказати ні слова в свій захист, тому що суд ішов французькою, і нещасні просто не розуміли, про що йдеться і чого від них вимагають.

В 1872 році був засуджений до штрафу ще один фламандець, який відмовився реєструвати в міському муніципалітеті народження своєї дитини французькою мовою. Ситуація почала виходити з-під контролю, і влада була змушена під тиском прийняти перший закон, який дозволяв використовувати фламандську мову в судах на території Фландрії.

У фламандців, попри все засилля французької, була єдина, але вирішальна перевага – їх було більше (понад 60% від загальної чисельності, хоча площа Фландрії менша, ніж площа Валлонії). І хоч поточна ситуація сприяла тому, що фламандці ставали білінгвами, а їх діти переходили виключно на французьку, посилення національної свідомості, властиве для кінця 19 століття, також робило свою справу. В 1898 році в Бельгії був прийнятий закон про рівність фламандської та французької мов.

Двомовність, вигляд ізсередини

Здавалося б, ось вона, омріяна двомовність, ознака порозуміння та любові... Дідька лисого. Франкомовні бельгійці як не хотіли вчити фламандську, так і не вчили. Але, боячись, що рівноправність змусить чиновників користуватися фламандською, а в остаточному підсумку призведе до втрати Валлонією своєї франкомовності, вони пролобіювали запровадження двомовності на адміністративному рівні. Тобто, двомовність по-бельгійськи – це не поєднання, а роз’єднання двох мов і субетносів у межах країни.

Ця ідея зрештою оформилася в ту ситуацію, яка наразі спостерігається в Бельгії. Двомовність в цій країні зовсім не означає, що обома мовами можна користуватися де завгодно. В столиці Брюсселі та околицях – так, в питаннях судочинства – так. Але занести у мерію фламандського містечка реєстраційні документи на французькій не можна – закон забороняє.

Націоналісти на мітингу із вшанування пам'яті загиблих в Першій світовій фламандських вояків. Воюючи на боці Антанти, ті водночас вимагали рівних мовних прав для фламандської більшості

Більше того, в поїзді, який їде з фламандського Антверпена до валонського Шарлеруа, мова оголошень змінюється чотири рази: фламандською у Фландрії, фламандською та французькою в Брюселі, потім знову фламандською і, зрештою, французькою

Ситуацію ускладнює те, що в регіонах, де є значна кількість іншомовної меншості, вони мають низку привілеїв – зокрема, щодо освіти. Фламандці вбачають в цьому порушення своїх прав: франкомовні бельгійці вимагають мовних пільг у фламандських муніципаліях, а у французьких муніципаліях цих пільг добитися дуже складно.

Ще більш напружила стосунки економічна ситуація. На час утворення Бельгії та понад сто років по тому Фландрія була сільськогосподарським регіоном, значно відсталішим, ніж Валлонія. Це давало змогу франкомовній частині Бельгії зневажати фламандців не лише за культурною, але й за економічною ознакою: мовляв, ми вас всіх годуємо.

Ситуація докорінно змінилася в 1960 роки. Металургійна промисловість, яка була опорою економічної потуги Валлонії, значно занепала (знову-таки напрошується явна паралель з меткомбінатами Сходу України). Натомість у Фландрії почали активно розвиватися постіндустріальні галузі: хай-тек, хімічна промисловість, послуги тощо.

І наразі «селюцька» Фландрія виробляє на 20% більше ВВП на душу населення, ніж Валлонія. І рівень безробіття в ній становить половину від рівня безробіття у франкомовних регіонах.

Напис на плакаті у містечку Лідекерке:
"Фламандці тут у себе вдома".

Всі ці обставини дали фламандцям підстави говорити про більшу самостійність від франкомовної частини – аж до повного відокремлення. Партії фламандських автономістів стабільно набирають в Бельгії понад 20%, а серед самих фламандців ідею автономності підтримує майже половина населення. Чи не єдиним цвяхом, який тримає вкупі дві частини Бельгії, є Брюссель з його загальноєвропейськими офісами. Якби не прибутки та статусна роль цих установ, цілком можливо, що Бельгія вже розвалилася б на дві країни.

Вчора король Бельгії вдруге призначив прем’єр-міністром країни Іва Летерма. Свого часу на цього політика, який походить з фламандсько-валлонської родини, покладалися великі надії на те, що він зможе знайти ідею об’єднання франкомовної та фламандськомовної частини Бельгії. Однак він вже увійшов у історію з іншою заявою: «Бельгія як єдина країна – це історична випадковість, яку об’єднують тільки король, національна футбольна збірна та пиво».

Теги  суспільство, бельгія, мова